І чому люди вічно чимось незадоволені? Весь час виражають своє негативне ставленняя до чогось, навіть якщо не питають...
"Ти просто слишком эмоцианальная..."
"Перестань корчить из себя непонятно что!"
Ооооо, пояснили мені мої помилки! Тупі ситуації.
Це все сказано в жарт, та вони ж казали, що думали. Тож я їх вітаю, вони зруйнували мій настрій. Буду шукати відповіді на всі накопичені за день питання у сучасній українській літературі.
І взагалі, це казали люди, які мене погано знають. Вони не розуміють.
Все, висказалась. Все добре, полегшало. От тепер можна знову посміхатися!
Я працювала на морозі місяць заради грошей, які мала витратити на різдвяні подарунки. Саме Різдвяні, а не Новорічні. Бо перше всято Божествене, якесь таке чарівне! Хотіла всім родичам приємне зробити...
А тут, не визиває начальство, і не визиває...
Приїхала з напарницею по власному бажанню, пропрацуювали годину, змерзли, ще 30 хв почекали, а виявилося - розвели!
Я навіть не встигла мамі допомогти приготувати святковий стіл, бо чекала лажи! Хоч заїхати до батьків встигла, і то добре.
Знаєте, мій Нг прийшов не так, як я хотіла. Але в мене був план зробити ріплей. Як саме?
Все було в мене вдома, я готувалася довго (скуплялася, різала, кришила, прибирала) та намагалася всіх зібрати, організувати. Половина не прийшла, інша половина прийшли з трьома мандаринами, коли я виставила стіл приблизно на 500...
Ненавиджу збирати з людей кошти на свято у мене вдома. Мабуть дарма. Влетіла я...
Ще треба було докуповувати харчі, на що я витратила всі кошти, що заробила на канікули. Кілл мі!
А вночі курили кальян, намагалися розмовляти. Хоча я сподівалася на драм та танці до ізнємажєнія і приємного трепету по всій поверхні тіла. Пфе...все розлетілося вщент!
А ще, а ще зовсім не було святкового настрою. Лише Люба про хлопушки згадала радісно. Освітлення ялинки, що повинно було осіяти все навколо, було у цілковитому небутті. Пару бінгальських паличок валялися на підлозі. Навіть банальний дождік десь загубився у нашій тиші. Лажа...
От я і вирішила зібрати таки всіх, повести в улюблене кафе (чи воно скоріше ресторан), захопивши з собою ті сяючі палички, закручені різнокольорові стрічечки папірців, та 5 коробок з червоними бантами. А потім на патюху! Таки буду драм! А о півночі традиційний шампунь та мандарини. Шкода, але промови Президента не буде :) Ну а потім дівчата ночувати на одну хату, а хлопці - на іншу. Ідеально. Так, Паша, ідеальне існує, ми самі його можемо створити, самі насолодитися ним та самі згадувати і передавати з вуст в уста (в прямому і переносному сенсах).
Розумієте, для мене вдягти сукню означає щось таке важливе, вишукане, особливе. На Нг я вдягла сукню, та мабуть не ту. Все вийшло не так добре, як мало статися. Добре, що одна гарна людина була поруч, що підняла мене морально.
Але на наш Новий Новий рік все повинно було бути таки ідеальним! Я все продумала, знайшла старі помилки та замінила, скасувала, відмінила!
І тут мені кажуть, що зарплатні не буде...
Паффф! Мене вбили...
*якось не посправжньому насупилася та по-дитячому капризую, не можу повірити у весь драатизм ситуації*
Знаєте, таке відчуття, що ти один у всьому світі і це круто! Я себе не жалію, а просто перетворююся на таку чудне й самотнє стерво. Я задоволено-навмисно створюю безлад у кімнаті, зашторюю штори, запалюю свічку, починаю жерти солодощі. Запах кальяну! Ууууууу, обожнюю його і свої подушки! Вишня...
А потім пишу чи читаю. Поводжу себе розбещено, ніби я - Євгенія Тимошенко і мені у цій країні дозволено все. Така пафосна, та то вже не навмисне. Такі дивні рухи, немов я під кайфом чи мені все по...
Мабуть смішно все це діство виглядає. Бо я щей розмовляти починаю інакше. Самі слова вилітають так тихо, із полузамруженими очима, загадково. А текст, сам текст задумкуватий, ніби я чи занадто розумна чи просто кажу безглуздя, яке для кожної людини несе свій особистий сенс.
А якщо я недоп'ю, то весела, як завжди, тільки трохи більше, занад-то більше! Таке вистовряю та несу безглузді штуки. Смішна...
Чи може я себе інкаше поводжу. Ой, вибачте, замріялася я трохи. Поводитиму! Бо ще не пила.
Так, ніколи і нічого. Я не разу не напивалася, хоча вік вже не шкільний. Воно мене чомусь зовсім не цікавило.
Соромлюся? Та ні, це нормально, що я себе не силувала. А тепер хочу і буду. Собі у кайф, а не іншим для картини.
А що саме я буду витворяти покажить самбука та два зернятка кави! :)
Знаєте, щоб було б чудово? Мати квітковий магазин!
Так, справді невеличкий магазинчик. Таку собі крамничку, в якій будуть стояти червоні полиці. Стіни матимуть такий блідий, жовтий колір, щоб полички виділялися. А все інше таке...таке...темне, дерев’яне. Ось такий інтер’єр.
А декор зовнішності мого магазинчику буде яскраво-жовтим, а напис – червоним. Знаєте, такі літери, немов відруки. Щось на зразок...хххммм...італьянського красивого слова, яке буде означати „красу” чи „аромат”. Щось таке нематеріальне, що може бути приємно вишуканим чи зовсім огидним. Щось неоднозначне.
З ранку я відкрию ролетти, повиношу з магазину на зовні кашпо з азаліями чи вази з герберами. Сонце наповнить все навколо...
Через годину, о дев’ятій, до крамнички зайде мила дівчини Анна, яка навчається в університеті. А може ще й школу не закінчила, то тоді б вона приходила пізніше, чи лише по віхідним. Вона любить дітей та мріє стати вчителькою начальних класів. Особливо у квітах вона не розбирається, та посмішка дивовижна. Мабуть, саме тому вона і працює у мене.
Коли вона прийде, я вийду на вулицю, посміхнуся власникам сусідніх магазинів, куплю йогурт у такій високій білій бутилочці, з якої так незручно пити, не відходячи від каси, відкрию його та встромню соломинку (яке ж дивне слово!). Чи може то буде гаряча кава у такій картонній чашці, яка накрита кришкою з диркою посередині. Хто зна, все залежить від зірок!
Потім я сяду у машину, VolkswagenNewBeatle жовтого кольору, та поїду за новими свіжими квітами. Це знаходиться під Полтавою. О, старого власника немає на робочому місці. Шкода, адже я йому привезла новеньку картину, яку написав мій знайомий. Коли побачила полотно, одразу згадала про Миколу Івановича. Така гарна людина! Шкода, що діти все рідше почали приїзджати аж з Німечини...
Перенести квіти до крамнички мені допоможе Анна, після чого я пересаджу кілька ніжних фіалок та розбещених кратонів. Приберу все навколо, допью холодну каву, прочитаю пару колонок газети, що ще й досі не втратила свого запаху.
Творчісь. Події в світі та всі ці запахи надихають на творчість на нові ідеї. О, я знаю! Ось чого не вистачало моєму робочому місцю!
Я знову залишаю Анну саму і йду до магазину. Ой, скільки живу у цьому місці, стільки я його пам’ятаю. В нього завжди була одна назва з трьох літер, хоча вивіска змінювалася, як і інтрер’єр, власники, службовці, відвідувачі.
Анастасію там знають усі, хоча мало хто знйомий з нею особисто. Здається, я ще школу не закінчила, коли ця бабулька вже викупила місце у величезному торговому центрі, вічно молода! Вона зажди була такою сварливою, та ще й ставила високі ціни на свої дрібнички. Мені здавалося це безглуздим, але з зплином часу починаєш більше цінувати прості картини, свічки, мармурових слонів та вази з китайськими задумкуватими ієрогліфами.
Я часто до неї приходжу. Знаєте, у чому секрет нашої так званої дружби? Я зрозуміла, чого їй не вистачає – уваги і тиши. Навколо неї кожного дня проходить стільки людей, всі від неї щось хочуть, всі чимось невдоволені. А вона ж справжня цінителька мистецтва! Вона любить слухати Шопена та дивитися на Рембранта. А з ким поділитися своєю любов’ю? Лише дочка розуміє. І я роблю вигляд.
Я нічого не маю проти класики світового жанру, та все одно перечитюю Коєльо декілька разів, дивлюся на фото Мерлін Монро та мрію про Прагу, а не Париж. Ми з різних катрин, ми з різних єпох, ми з різних бажань.
Та все ж мовчки вислуховую шокуючі новини про цей стакан. Це ж для мене він просто стакан, а на справді це робота видатного митця зі Львову, його навіть по ТСН колись транслювали. А техніка виробу взагалі неймовірна, і ніде більше такого немає...
Ось висить саме те, що треба мені! Я навіть не знаю, як воно називається. Ви певно бачили цю річ раніше, та також не замислилися над її назвою. Так длинні-длинні буси, які вішають біля входу... Вони бувають різнокольорові. Ще деколи за допомогою них розділяють простір у приміщенні. Саме вони мені і потрібні.
Сині! Темно-темно сині! Таких кольорів в мене у крамниці дуже мало! Повішу на двері, з внутрішнього боку. А біля поставлю ромашки, у вазонах, і у вазах. Біле з синім – буде гарний контраст. Сподіваюсь, Анні сподобається.
Повісила, всі оцінили, пішла до кабінету. Хоча цю кімнату важко називати кожного разу таким гучним словом. Хоча іншої назви ми ще не вигадали. Тут стіл, стілець, вікно та штора. А ще, ледь не забула найголовніше, шафа, здоровезна шафа!
Я люблю подорожувати. Різними країнами, звичайно. Але на це треба багацько грошей, чим похвалитися не можу. Тож, я подорожую Україною. Дякую Богові, що маю на це можливість. Дивовижне місто Львів. Не буду про нього вам розповідати багато, сама там була востаннє аж минулою зимою, ах, цей сніг... Але інколи мені невистачає чогось більш сірого, урбанізація. Тож мою любов я ділю між Львовом та Харковом. Може дивне поєднання, та що ж поробиш?
Нещодавно їздила туди до друга. Ми знайомі ще зі школи. Він там отримав вищу освіту, знайшов роботу, почав вчитися заочно. Ось так і залишився. Висока зарплатня, гарна квартира, та все ж кохання не поруч. Але я його люблю, це взаємно. Стільки років, стільки кілометрів накопился за все життя, а ми все одно поруч.
Ось було його свято. Я йому подарувала книжку. Така гарна! Я на неї натрапила цілком випадково. Ми гуляли з подругою по рідному місту і вирішили зайти в стару-добру Художню галерею. А там виставка картин якогось сивого чоловіка. І він присутній. Ми вибачилися, вийшли. Якось камери місцевого телебачення на декілька пар окулярів нас змусили почервоніти. А він виявився знавцем мистецтва та ще й ввічливим, бажим до розмов. Виявиви бажання, щоб ми залишилися. Поспілкувалися, познайомилися, залишили адреса, телефони та сайти нашої творчості. Ось там він і вказав на книжку. така товста, красива. А у ній картини найвідоміших українських авторів у різних жанрах. Я не змогла її не придбати. Ну й що з того, що вона дорога? Патріотизм харківського друга не купиш за гроші! Ха й краще не куплю нову довжелезну сукню.
Приїхала до Харкова я рано вранці, чомусь захотілося згадати минулі роки, як по студаку їздили лише за 6 грн на поїзді, щоб вситги до місту погуляти, а ввечері на концер чифутбол. От і поїхала, з 5nizza’ою у вухах та Юрком Покальчуком у руках.
Залишилося ще багато часу до того, як Жека повернеться з роботи. Хоч в суботу день короткий, та ще шість годин треба кудись діти. Парки, чарівні парки та магазини дрібничок. А ось і незнайома вуличка. І куди вона ото веде?
І чому мені ніхто не казав, що у Харкові є блошиний ринок? Це куди краще за прості секонд-хєнди!
Ось так і натрапила на цю шафу. Пам’ятаєте, про що я?
Він такий старий, пошарпаний, немов книга про Леніна. І знову запах. Як у бібліотеці імені того ж самого Воловимира. Вінтаж! Все мрію порч повісити картину поля з комбайном, а на одну з поличок примостити того мішку, у якого на футболці чотири кола намальовані. Мрії...
Та щось я замріялась. Треба таки виділили місце творчості. Сідаю за стіл. Стілець. Люблю його, бо він не такий, новомодний, як у всіх. В нього немає колес, це його і робить зручним.
Відкриваю лептоп та пальці починають робити свою роботу. Цей звук клавіш швидко і майже тихо лунає по кімнаті з гучною назвою „кабінет”! Ось так і живимо, мов у розкоші офіційності.
А чи бачили ви мене саму? Коричнема спідниця, помаранцева рубашка та білий джемпер. Ділова! 25 років, а все ще дівчина у своєму дитячому світі. Здається, я ніколи не змінюсь. Закохана у сучасну українську прозу, російську поетичну класику (особливо Блок і Цветаєва), запах кориці та свіжої випічки, смак вишневого соку, структуру бавовнянної тканини, грайливість лабрадорів, звуки банджанів, відчуття морозу у носі, вічну сонливість кота, темно-коричневий колір лаку для нігтів, мамин борщ, бабусіні вареники, татусеві настанови щодо карбюратору, обійми людей, яких люблю, своє м’яке крісло, фото у рамках, солодкі мандарини і ківі, подушки з Туреччини, своє портфоліо, засушені квіти від друзів та колись ніби-то коханих вдома, американський бейсбол по телеку та розмови про РедСокс, вигляд платівок Мелодія, свій ноу-бук, технології, технології та ще раз технології, нові парфуми з ненависно дорогими цінами за манюній флакончик, доброчинність та відчуття самозадоволення, старі диски, що ніколи не знаходяться у домі, свічки, тарілки, стакани на длинних ножках для Нового року, неочікувані сюрпризи від близьких та успіх. Бо успішність повинна знайти затишне місце, яке я весь час і намагаюся намостити біля дверцят своїє квартири.
Так, я живу сама. Хоча й маю все, що у такому віці треба. Я вивчилася - тато подарував бізнец, я тепер успішна леді! Мама допомагає з бугалтерією, бо має хист. Я до них часто навідуюсь, тістичка у маминій кав’ярній просто дивовижні!
Маю друзів, що майже кожного вечора поруч. Вони завжди підтримують, мої старі любі друзі. А нові, нові дарують відчуття на зацікавленність до чогось ... нового. Все так виважено та неочікувано водночас.
А ще я пишу. Майже весь час пишу. Я це сприймаю як головну професію, яка у майбутньому буде приносити реальні кошти. А моя крамничка – тимчасовий прибуток, який потрібний для того, щоб мати хліб, поки країна (чи може весь світ) помітить та оцінить мій талант та неординарність. Так, я вірю в нього. Інакше, навіщо б жила тоді?
Ось і пишу. За це отримала пару вільних сторінок у збірці одній. Не дуже популярне видання, та задоволення принесло. А на кошти купила приємну штуку для сім’ї. Що саме, хай залишиться таємницею. А ще пару дипломів, як мило. Шматок паперу, від якого постраждали дерева, що так радує мою душу кожного разу, коли я заходжу до своєї вітальні.
Таке воно життя, а хто б міг подумати. Коли тільки почала навчатися в університеті, мріяла зовсім про інші речі. Життя бентежне та непередбачуване. Хоча, таке, як і повинно бути.
Знову нахлинули якісь не дуже добрі емоції. Та що поробиш, це доволі типічно та передбачувано.
Але треба менше заморочуватися якимсь негативом. Бо якщо є щось, що не задовольняє, але я можу це змінити - час для дій! Але якщо нічого з цим поробити, треба менше думати. Прості негативні та безгрунтовні думки не варті нічого.
То давайте мріяти! Як раніше...
Люблю у такі моменти пити шампанське наодинці. Налити у гарний келих та слухати звук бульбашок...
От якби зараз видали зарплатню... Тоді б я пішла в гості до мого пірсінгіста Сергія та знову б засунула штангу у вухо, але тепер вона буде на 1 см довшою.
А потім пішла б до моєї перукарки Олі у салон краси та підстриглася коротко, мрію вже приблизно рік.
А ще б назначила зустріч з подругою. Але ж зараз зима на вулиці: длинна чорна куртка Адідас і шапка-кепка з гламурним GF (срать!) скрили б і зачіску, і пірс. І го на хєнд! Понабирала б шмат'тя різного-різного.
Вдома, знову ж таки наодинці, почала б міряти. Те, що як раз у пору, кину в пральну машину та поставлю на делікатне прання. А з усім іншим мотлохом пішла б до Ольги, що вшиває лахміття. На старі майки понашивала б шматків тканин з того одягу, що не підійшов. Змінюємо все навколо!
А потім, по дорозі додому, з плеером у вухах (щось на зразок 5'nizza чи Крихітка Цахес) завітала б до крамнички канстоварів та накупила б різнокольорових папірців червоного, помаранчевого, жовтого та коричневого кольорів.
А по телефону у Марини б заказала лак для нігтів темно-фіолетового чи коричневого кольору. Ввечері вже буде заказ вдома.
А поки чекаю, можна зробити перестановку меблів вдома, нарешті дочитати брутально-відверту книгу Рю Муракамі, на двері навісити шматок темно-червоної тканини у стилі західних країн, витягти старі майже вінтажні картини, прибрати фото в рамках на деякий час, випрасувати новий випраний одяг, звикнути до зачіски, протерти вухо від крові, випити зелений чай з лимоном та назначити зустріч з друзями на завтра.
Ось так, лише за один день і приблизно 500 грн я б змінила себе. Себе та весь світ заразом.
Ви не подумайте, я не безглуздо вірю в те, що нова майка та пару длинних прядок волосся на підлозі у перукаря змінять моє життя на віки вічні та ще й у кращу сторону. И наступит мир во всём мире! (с)
Але я нарешті приближуся до тієї мене, яка є справжньою...
Сиджу вдома, вже десь годину як сиджу. А коли проходила у вітальній, почула, як хтось підіймався сходами у під'їзді. Прислухалась...
Милнуло кілька секунд, щоб я зрозуміла безглуздість та драматичність вчинку. Одинадцята година ночі, всі вдома, а я на когось чекаю. Сподіваюся, скоріше.
Дивно, але мені весь час здається, що щастя, в одразі когось, піднімиться по сходам на третій поверх, вдихне повітря і тяжко зітхне, втомившись від декількох сходинок та постукає тихенько у двері, чи навьть подзвонить так голосно, як співає на зорі весна.
Ні, не робить цього. Чекає, вичікує моменту, який ніколи не трапиться. Ви колись запрошували щастя зайти? А я апрошувала і навіть воно заходило, розмовляло зі мною. Шкода, та всі навколо лише казали, що я сама з собою розмовляла та чомусь так яскраво посміхалася...
Думала. Думала про це. Багато думала.
Не розумію. Чи треба менше думати та продовжувати жити так, як виходить?
Ой, чому мої монологи завжди з питаннями, а діалоги навіть не з моїми відповідями, а з моїми розповідями про щось? Коли є хтось, я не завдаю питань. А коли сама, то все так турбує...
Дивно, граю роль когось при будь-кому. Ролі комунікативної, як зараз повелося називати колись общітельних людей. Все змінюється, та чомусь не у наш бік.
А я так і буду тут стояти, неопрушна, чекаючи на когось, хто стане поруч і буде опорою для мене та моїх думок. А хвилі непорозумінь, бруду буденності та байдужого егоїзму будуть мене атакувати з усі сторон, особливо згори (не про Бога йдеться).
Батько мене питав, нащо я так живу. І намагався втолдичити, що я не права, бо люди навколо позвикають та будуть на мене срати (вибачте). Відповідала, що мені так легше, морально легше. З одного боку важте те, що майже сама або з кимось та не на довго. Але з іншого, більш важливого, більш суттєвого боку легше, бо я знаю, що чиню правильно.
І не треба мені мити мозок, бо я багато чого не знаю, і ким би ти, людино, не був, скільки років не прожив, скільки всього не бачив, не чув, не читав, не відчував, etc, я всеодно впевнена у своїй правоті. Егоїстияно? Ні, твердо і благородно! Треба допомагати іншим, навіть якщо срали (вже не вибачаюся), але потім просять допомогти, треба...
Так написано на непростому папері, так було сказано колись давно не простими людьми та навіть не людьми, богами, святими. Так істинно. І я буду йти далі, з цими словами на устах. І хай там що...
І хай щастя не подзвонить, я знаю, що воно піднімається кожного разу сходами, сідає під дверима, піднявши штани на колінах, і просто слухає мої кроки. Воно завжи поруч, просто я про це не знаю.
Я навчаюся і вивчаю ті предмети, що мені подобаються.
В мене є робота. Не досить вдала, та вона залишає місце для надіє на щось більш вдале для мене. Кар'єрний ріст, йопт! :)
В мене є таки сім'я (а я вже було подумала, що втратила її), така ж дивна, як мені і потрібно. В ній відсутня взагалі хоч якась стабільність, ненавиджу її у відносинах, воно набрида.
В мене є подруги, з якими я ходжу по магазинам за шмотками, розмовляю про дивних дівчат-підробок, мрію про патюху чи плачу у сліхавку від щастя.
В мене є друзі-хлопці, до яких я можу прийти у скрутну хвилину, а вони піставлять свої широкі плечі для моїх проблем чи сліз.
Є ті, з ким я люблю дивитися нові фільми і жанрі хорору, лежачи в себе у кімнаті на підлозі, закутавшись у теплу ковдру. Є ті, кого я так часто обіймаю, цілую. Мої любі друзі!
Є ті, що живуть не в Україні, але яких я люблю не трохи не менше. Є за ким сумувати...
Є ті, з ким я розмовляю про щось далеке та нематеріальне, з ким я шукаю відповіді на риторичні питання.
Є ті, з ким сміюся навіть сидячи у бібліотеці.
Є ті, про кого я пишу, часто пишу якісь коротенькі та задумкуваті ессе, які не потрібні нікому, навіть мені самій.
Є люди навколо, кожного разу є. А якщо нема, то я стану на деякий час самодостатньою і поспіваю, поки ніхто не чує.
Все круто! Все так, як повинно бути. Я навіть, як і всі, відчуваю самотність. Все ідеально! *щиро зізналася*
Та це все безглузді балачки, бо ці букафки ніхто не читає (не у буквальному сенсі), всі байдужі. Ну і ... з ним! Все одно це нічого не змінює! :)
І так рідко я відчуваю це, це приємне відчуття (дивна фраза вийшла). Ви повинні розуміти, це задоволення, коли хтось навмисне зробив Вам приємне, з любов’ю, з турботою, з думками. Вклав туди якісь бажання, емоції. Витратив на це свій час, ідеї, любов. Хоч якусь, та любов. Це те, що найголовніше в житті.
Мені сьогодні Вадім сказав, що для нього найголовніше – це люди. Він живе заради них.
Якщо побумати, то в мене така ж сама мета. Прсото я називаю її трохи іншими словами, трохи по іншому до неї йду. Я з ним rather погоджуся.
Тож в нас з ним одна мета. А люди з оною метою повинні триматися разом. То чому ж ми з ним так рідко бачимося? Чому я підходжу? Чому він перший не починає розмову?
Чи це я знову, у своїй манері, драматизую?
Хочеться, щоб всі були друзями, один одному довіряли і казали в обличчя, якщо комусь неприємно спілкуватися одне з одним. Чому воно не так на справді? Лише на моїх словах?
Так сталося, що я зустрів одну дівчину під час поїздки в інше місто. Я її помітив майже одразу - якесь занадто знайоме обличчя. Але де саме ми бачилися я не міг згадати. Мабудь це обумовлене невеликими розмірами мого міста.
Я зі своїми друзями - у мене дуже тісне коло знайомих, з якими я проводжу весь свій вільний та й трохи невільного часу - їхав з міста на один захід, який проводився у більшому по розмірам і розмаху витрачених коштів місту. На протязі усього дня ми з нею пересікалися. Одного разу навіть мені випала нагода вислухати розмову двох про неї. Я не такий, що проти підслуховування чи ще чогось такого. Якщо вийшло так, що біля мене сиділа пара і розмовляла, я не буду показувати манерність чи вихованість встаючи звідти.
Але не слова від неї мені, не слова мого їй. Хоча ні, була пара фраз, що не значили ані трохи. Це сталося по дорозі назад у поїзді. Вона підійшла знайомитися від нудьги з моїми знайомими, що сиділи дуже близько. Коли ця дівчина підійшла, то привіталася з усіма нами. Ось і все...
А її голос відлунням жив у мені. Я цього не пам'ятав та не згадував темними одинокими ночами. Але коли почув знову, то одразу впізнав.
Минуло стільки часу, все літо пролетіло, і тут її сміх. Я просто озернувся, не повіривши вухам та пам'яті водночас. Та це була вона.
Цього просто не може бути. Навіть не знаю чому, але не може. Вона першокурсниця мого університету. Мамочка, та це ж ми будемо бачитися майже кожного дня! А я все буду ображати себе лайливими словами пошепки за те, що не заговорив ще там, у вагоні номер 7.
Ні, з цим треба щось діяти. Але що?
Дивлюся мовчки здалеку на неї. Вона така, як і я з друзями. Її поведінка, слова, одяг, стиль... Вона вся, як наша, але більш відкрита. Ну, розумієте, ми вже давно збагнули, що не є такими, як основна маса містечка, який ми ненавидімо. Тут нічого робити, ніяких перспектив. Місто нічого не робить для нас, ніяк не допомагає, лише давить на мозок сільським діалектом та примітивізмом. Тому ми такі, всі ми, вся компанія моїх друзів. Для того, щоб ми на тебе звернули увагу, пацанчік, тобі треба це заслужити. Так легше жити, в хрусталевій коробці на голові, не пускаючи сміття до себе близько.
Вона така сама, як ми, по всім поглядам на життя. Але є дівчині властива якась ненаситна жага до спілкування. Хто біля не проходить, той заслуховується, починає посміхатися, а потім і розмовляє з нею. Ось прямо зараз до неї підійшло два хлопці: одного вона певне знала, бо поцілувала, а з другим привіталася за руку. І ось вже після пару хвилин спілкування він весь сяє, обіймає на прощання, повертається, шоб посміхнутися останній раз. Ні, цю дівчину треба врятувати від сміття, що вештається навколо неї.
Сиджу вдома. Youtube і все таке. Думаю про музику. Своя хвиля.
Треба обновити сторінку контакту. "Чувак, я тут ще одну новеньку знайшов! Вона на іншому факультеті, ніж той репер, але також є тут. Ось посилання на сторінку. Тільки ти другом стань спочатку, бо вона лише закрила сторінку..." - читаю від друга. Ну млін, знов нудота. Заходжу, вона!
Саша звати. А ава просто вражає щирістю і позитивом. Це неймовірно описати...
Почали спілкуватися, все без напрягів, якось по доброму...
Так минуло кілька місяців. В неті все чудово. А в реалі не клеїться. Я ж нормальних хлопець і ніколи не було проблем у спілкуванні з дівчатами. Але тут щось не те. Все якось з натяжкої виходить. Навіть Саша сама запитала, чому в нас все так.
Декілька разів намагалися зустрітися. То в неї, то в мене трабли...
До біса таке діло!
Минуло пів року. Щось я рідко ходив на пари мабуть. Бо коли таки прийшов, навалилося занадто всього. Та й її не бачив аж он скільки. Яка вона зараз? Все ще носить сині конверси з зірками? Чи може знову руда?
Третя година, мені на трешу треба бігти, а я все препода чекаю. О, нарешті вільний. Довбаний універ! Ненавиджу його...
Йду парком, мчуся на зупинку. Це точно не мій день! Де близкавка, що зараз повинна мене вдарити посередині сонячного березневого дня?..
Вона! Ви тільки гляньте...
Немов час зупиняється, а проблеми розчиняються поруч. Це величезний парк у центрі міста, де розтавлено безліч лавок. А вона сидить на траві, спиної обпираючись об дерево. Навколо пару зошитів лежить формату А4. Я чомусь на це звернув багато уваги, бо не пам'ятаю жодного випадку, коли викладач вимагав саме таких зошитів. А вона з такими. Чому асоціація з американськими чи китайськими школярами...
Плеер у вухах, длинні сережки, таки знову руда! Та тепер вже коротка зачіска. І очі... Що вона робить, що вони кожного разу виглядають так, ніби бачу їх вперше?
А-ха-ха! Конверси! У яблучко! Та вже не у зірку та жовті. Вся така сонячна завдяки різнокольоровим шмоткам. Чи то не через одяг?
Не подивилася у мій бік, не помітила. Щось пише на колінах у зошиті А4...
Та й добре, мені бігти треба. А ще гітару налаштувати, про це краще буду думати. А куди там! Я вже й звуків з наушників не чую...
Телефон! Хтось дзвонить...
"Треши нема. Все в попу поїхало. Тіма ще з Київа не приїхав, поц!". Читаю. Читаю знову. П***ц! І чого я мчусь кудись?
І тут мій гнів розвіявся. Треба підійти до неї. Треба почнати наше нове спілкування. Нехай все буде як вперше...
She came into the room. And suddenly stopped on the one please.
- What are you doing here? – she said in astonishment.
- Sorry for scaring you. I didn’t mean to.
- Why are you here? Although you understand, that we can’t be together.
- Yeah, I catch it the day before. You should not tell me twice.
- Then why are you here?
- To see you, - he was smiling in that special way. Lily loved this face in such moments, loved so much, that she hated it at the same time.
- No, I’m serious.
- I get it, - and he quickly hide his splendid smile, - because of your words.
- I don’t understand.
- No, you do. Don’t play silly, you’re not a stupid girl, that’s why I’m always around you.
- Stop making me angry! I’m very tired and there are many things in this day that I’m warring about. And now you…
- Your words. That words which you sad at the dinner.
- Oh, gosh! That little silly thing! And now you’re making a big deal out of nothing?
- Don’t lie to me! I saw it in your cute eyes. But I don’t understand why didn’t you do it?
- Kiss you?
- Yes! We were sitting at the table. Your knees, they were so close to me, and your hand, I still remember your touch. You looked into me, just that simple, at once, and said, that you wanted to kiss me so much. And now you say that it is nothing? I don’t believe you for even a second! Bull shit! – at that moment he was so angry and feverish, that she would scare him, if she didn’t know him so well.
- OK. You want to know the truth. I’ll tell you, - now she was angry, too. And eager to say any silly thing, she could think of. So she did, - I lied. Yes, I lied to you, so simple. Because I want to be loved, like every girl do. Look around, every body has somebody to think of. But not me. I don’t know why it is so. If I can’t love, let someone love me. But nobody do. And now here you are with this stupid attractive eyes! – she loved her voice and seemed to calm down, - Let it be him, thought I. I said that words to you and you liked it. That’s it.
The dreadful silence stood in the room for some moment or so.
He stood without any expression on his face. John just made one deep breathe and asked:
- Do you want me to leave now?
- Yes, I do. I certainly do.
- When you’ll be able to admit the truth, your own truth, just find me.
And he went out the room and moved somewhere. But she was standing there, without any words. Was this moment a try, her try? Nobody could tell me. But I know for sure, that next day, when she will realize what has happened, she will burst out crying without any obvious reason. That’s it, the whole women are in this acting. And nobody can do a single thing about it.
В мене є один друг. Гарний хлопець, якщо казати взагалі.
Але я почала помічати, що він останнім часом поводить себе якось дивно. Здається, захворів...
Ментально якось захворів. Проблеми мають здатність накопичуюватися, as you know. І з цим треба боротися, щоб не впасти.
Але коли постійно триває війна, твій ворог наступає, ти кидаєш на нього військо, потім ворог атакує з флангу, ти знову чиниш якісь дії у відповідь, а тут раптово небехпека з повітря... Це ніколи не припиниться, бо що добра, що зла у світі у рівній кількості.
Інколи треба зробити перерву. Адже коли транслюють по ящику будь-який єкшн (навіть історичний), реклами пускають. А чим ти, друже мій, гірший за телебачення?
Треба навчитися певному ремеслу. Знаєш, як маги у казках час зупиняють? Ось так і ти маєш вміти робити, але не весь час цілком, а лише його найважчу частину. Є в мене один дуже гарний знайомий (та він наполягає себе звати другом, здається, воно так і є) на ім'я Тімур. То він навчив мене, що у кожній своїй діяльності треба правильно розставити пріорітети, і тоді все вийде найліпшим чином.
От і ти, друже, просто зупинись. Озирнись навколо. А потім зроби те саме, але вже з наплющеними очима. Так, просто подивись по сторонах замружено. Що ти бачишь? Правильно, те, що й повинен. Темряву. Але тобі вже нічого не заважає бачити її. Так просто. А коли відкриєш очі, то бачиш кар'єру, але так мляво, не чітко.
А потім вслухайся і, закривши вуха руками, вслухайся знову. Чуєш цю невблаганну тишу? Якщо ні, то тобі ще слід духовно рости. Ти ж помічав, що коли закриваєш вуха, то звуки немов товстий шар гуаші під склом, розповзаються у різні боки так невпевнено, повільно, хаотично...
Відчуй тепло. Не відчуваєш? То значить ти мріяти як слід не навчився!
Тебе треба лікувати! Точно треба. Щоб ти знову почав помічати всі фарби життя. Треба бачити все навколо, а не лише те, що мельтішить перед очима нарочито яскраво.
Негатив в тебе? А я вже казала, як відомо, у математиці мінус на мінус буде плюс. Такий твердий і грунтовний (тю, а чого на клаві немає гортанного звуку г?).
А чим тебе лікувати? Зараз згадую усі старовинні методи... Мистецтвом!
Адже у мистецтві є все! І серед усього безкінечно-здоровенного списку точно десь є позитив та правда.
Можна пороздивлятися архітектуру рідного міста більш детально, в мене навіть пару посиланнь на історичні сайти збереглися. Чи може фотографія? Чи колажі? Портретний живопис?Та все, що завгодно! А би тобі краще стало. Я багато зможу заради цієї мети...
Він сьогодні з'явився раптово. Якось несподівано, але так приголомшливо!
Я спочатку раділа, потім плакала, і знову раділа. Я тупала по траві і за мною залишалися величезні сліди, немов від мамонта! А ще я дмухала на підвіконня будинків і сухий сніг розлітався у різні боки, немов то небесний пил! Чарівно...
Було так морозно, що в носі лоскотало. В одну мить мені це подобається, в іншу - хочеться чхнути!
А снігу було мало, він якось летів повільно, ніби кружляв. І він зовсім не танув!
Ідеальна чарівна казка зими... Я у захваті...
Я ось з цього приводу змінила:
дизайн блогу
картинку робочого столу
стайлз
вигляд вінампу
положення ліжка у кімнаті
куртку на пальто
Зима приносить зміни у життя. Такі ледьпомінті, але ж суттєві!
Але я думала ще наробити з різнокольорового паперу гірлянди (знаєте такі, зі змужечок папірців?). Але все одно чогось бракує...
Музики! Та яка музика зими? Окрім хрумання снігу нічого не приходить у голову... Допоможете?
Сталося так, що прості американські мульти суттєво вплинули на моє життя. Я так ними захопилася, що ще зовсім малою прагнула вивчати цю мову. Мене відправили до наймолодшої підготовчої групи, де вивчали на українську абетку, а англійську пісеньку про Єй, Би, Сі, Ді...
Потім школа з поглибленим вивченням іноземної мови, а далі і філологічне відділення університету.
Декілька років тому я йшла до школи, де мої вчителі казали, що треба вивчити цю тему, бо коли поїдемо у Штати, соромно не знати цього. Коли я виходила на вулицю, всі слухали американські хіти і розмовляли про американські фільми. Коли я приходила додому, мати казала, що треба вийти мені заміж саме за америкоса.
Колись я в усе це свято вірила. А зараз це лише маячня, як на мене. Слова простих смертних. Я вчу цю мову, бо вона мені подобається. Це з дитинства. Може й доля, хто його зна...
Та раніше весь світ вірив у ту маячню. Але тепер все, бум загального бачення всіту! Все, ховайся в жито!
Здається все почалося із запальних та "дєрзкіх" Рамштайнів. Пам'ятаєте той кліп "We all livinG in AmerRrica", чи якось так... :)
Потім відео цікавого науковця про "Наркотический и алкогольный терор России" зі своїми теоріями про те, шо Американська влада придумала усі біди людства заради загибелі славного роду слов'янського.
Ой, а тепер усі ці "Fast Food Nation" та інші фільми, кліпи, ролики, бла-бла...
А тема про те, що америкоси тупі? Бачили відос "Americans are not stupid"? Весела штука :)
Але щось дивно виходить, чи не так? Американська влада прагне винищити всіх, окрім себе самих, бо вони, такі розумні, щось знають, чого не знаємо ми. Але у той же час, американське населення напрочуд тупе.
Тепер наші українці, повернувшись на рідні землю, замість звичного тексту про кульну Америку, кричать, що там лише уроди, які схожі на чебурашок (медична страховка притягує до себе ду-у-уже дивних людей), що там ніхто не знає, скільки сторін у трикутника і всі питають, чи є в Україні дерева, чи що це за такий штат...
Так, так, я вже знімаю прапор з 50-а колоніями і вішаю небо-пшеницю. Вже не модняво вірити у величність чи хоча б реальність американської мрії, про яку співала Мадона, тепер патріотизму у фрматі! Так давайте говорити українською, їсти гамбургери, вчити англійську, співати під Медкон, дивитися наступний Пиріг, грати у Твістер. Бо ми України доньки і сини. Бо це модньо!
*нудить*
P.S. Дякую російському гурту Animal Jazz, які наштовхнули мене на думки.
Одна з викадачів нещодвно вирішила порозмовляти з нами про "театр життя". Вони питала, чи гідно ми граємо свої ролі і скільки в нас їх взагалі.
Відповідали лише ті студенти, які піднімали руки. Серед них, звичайно, була і я. Чи я колись відмовлюся від зарозумнілих розмов на вічно-відкриті питання? Та ніколи!
Так от вона у кінці розмови запитала мене, чи не противно мені від самої себе і всих тіх ролей, що граю. Я відповіла, що ні. Я звикла.
Тепер я ось збагнула, чому так вчиняю.
Є у моєму житті люди, які переді мною не грають ролей. Бо я бачу щирість, хоча це слово не зовсім передає ємоційний відтінок, скоріше іржаву від років відкритість. Бо я відчуваю той біль, що вони мені постійно завдають! Знаєте, так поступово, не кваплячись, але впевнено, constantly...
Не хочу нікому завдавати болю. Тому і граю. Граю усі ті брудні ролі. Усі брехливо-пестливі та образливо-іронічні і т.д.
Коли хочеться кричати, просто заплющ очі і почни уявляти іншу планету. Скоро у твоїй уяві з'явиться дві планети: божевільної радості і безмежного гніву.
Коли хочеться обійняти когось важливого, кого немає поруч, не заплющуючі очі, закрий їх руками і почни уявляти шось, чим можна здивувати цю людину. Так назбирається купа ідей, які зроблять вас обох щасливішими.
Коли хочеться наказати багато брудних слів комусь, просто посміхнись і промов все це в умі, а потім попроси вибачення за все вище сказане. Ти робиш одне, люди думають зовсім інше.
Коли хочеться впасти на ліжко і нічого не робити, подивись на картину чи світлину. Таким чином з'явиться багато різноманітних і невпорядкованих думок. Серед усі повинна бути одна, яку захочеться якось реалізувати.
Коли в тебе купа справ і ти не знаєш, за що хапатися, закрий вуха долонями і набири у легені багато повітря. Лише так ти почуєш голос того, шо справді треба робити.
Комментариев 1
